Поява першого гей-клубу у місті стала важливим етапом в історії боротьби за права ЛГБТК+ спільноти в Альберті. Створення такого клубу було сміливим актом протесту у часи, коли гомосексуальність залишалася табуйованою. Цей клуб не просто став місцем відпочинку, а й осередком спільноти, де формувалися зв’язки та зароджувався активізм. У цій статті ми розкажемо про історію першого гей-клубу Едмонтона. Далі на edmontonka.
Контекст
У 20 столітті у Канаді активно пропагандувалася так звана «соціальна чистота». Крім цього, з початком Другої світової війни посилилося переслідування геїв. Геям ставало все важче зустрічатися, а правоохоронці міста все частіше звинувачували людей у непристойності, содомії або зберіганні непристойної літератури. Навіть приватне спілкування не було безпечним. Краще познайомитися з життям геїв у місті тієї епохи можна у творі едмонтонського письменника Дарріна Хагена «Полювання на відьом на Стренді».
Переслідування призвели до необхідності проводити «домашні вечірки» у приватних помешканнях аж до 1969 року, коли нарешті одностатеві стосунки між дорослими людьми стали законними.
Це дозволило геям нарешті почати зустрічатися у публічних місцях. До початку 1970-х вони зустрічалися переважно у готельних тавернах: готелі «Корона», «Роял Джордж», «Кінг Едді» стали улюбленими місцями. Навіть за певної згоди зі сторони керівництва готелю та персоналу, дискримінація у місті залишалася. Часто це призводило до нападів або домагань. Так з’явилася мета створити окремий безпечний простір тільки для геїв.
Клуб «70»
Вейн Гордон, Стенлі Гокінс, Джудіт Джерейс, Рой Вілсон, Пол Чисголм та Джанет Вілкінсон заснували перший гей-клуб Едмонтона у другій половині 1969 року. Це був клуб «70».
Перша ініціатива була зовсім недовгою. Коли власник приміщення дізнався, що воно використовується як гей-клуб, він встановив замки на дверях і зупинив оренду. Це змусило засновників шукати нове місце. Вони його знайшли. Новим клубом став старий автомобільний магазин. Це місце залишалося закладом для ЛГБТК-спільноти до 2012 року.
Головна мета клубу «70» – це протекціонізм. Він був заснований як приватний соціальний клуб відповідно до Закону про товариства Альберти. Це означало, що для того, щоб потрапити у «70» потрібно було бути членом клубу. Жодним гетеросексуальним людям не дозволялося заходити сюди.
Спочатку клуб «70» займав лише половину будівлі. До клубу потрібно було пройти через охоронюваний коридор. Охоронець обсипав питаннями про мету приходу, орієнтацію тощо. Це була достатньо принизлива процедура, але вона забезпечувала безпеку і конфіденційність.
Попри такі міри, було чимало випадків, коли доводилося викликати поліцію. Однієї літньої ночі, наприклад, кривдники почали кидати каміння через напіввідкриті двері. Кілька людей постраждали від цього.
У середині 1970-х деякі члени клубу «70» почали відчувати, що така закритість може інколи заважати. Ситуація стала складною, коли одній літній гетеросексуальній жінці Джин Лоусон заборонили увійти до клубу. Для багатьох в Едмонтоні вона була «Матір’ю Джин». Джин часто відвідувала вечірки геїв в «Кінг Едді» і була прихильницею ЛГБТК-спільноти. Ця ситуація призвела до того, що у місті відкрився ще один гей-клуб «Флешбек», який став набагато популярнішим за «70».
Історія клубу «70» – це історія сміливості та боротьби за право бути собою. Попри труднощі та напади, клуб став символом солідарності та початком публічного життя для багатьох людей в Едмонтоні. Хоча згодом почали з’являтися нові більш відкриті місця, саме «70» заклав фундамент для розбудови ЛГБТК+ культури у місті.